Ljuds'kіst' = Людськість

Я вірю в кращий час, але душа болить!

Хотілось би тепер, у сю славетну добу

Душею піднестись, зрадіти хоч на мить,

Як не людей знайти, то хоч людську подобу.

Героїв час минув, - що ж, будемо й без них!..

Але невже нема ні іскорки чесноти?

Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних,

Нічого вже нема в найвищої істоти?

Ми раді за прогрес, і от до всіх країн

Ми на вистави йдем з культурністю своєю.

Коли ж той буде час, що більше, ніж машин,

Ми виставим людей з високою душею?

Чи близько ті часи? А вже земля стара;

Вже підтоптались ми на довгій тій дорозі.

Чому ж не бачимо тих правди та добра,

Що так обридли вже в поезії й у прозі?

Ми розумом міцні, наш розум дав нам лад,

Ми й непросвічених умієм просвічати, -

І от, щоб наш прогрес не відступив назад,

Повинні ми держать набитії гармати.

О розум, ось наш бог! Ми по стількох віках

Таки знайшли його й утішили людину;

Та, ставши мудрими, ми кинули на шлях

Найкращої душі людської половину.

Немає серця в нас. Колись кохались ми,

Хоч без теорії, та щиро, серцем чистим;

Тепер міркуємо над світом і людьми,

І над машинами, й над щастям особистим.

Найкращі пориви, гарячі почуття

Розсікли ми ножем холодним міркування,

І склали ми собі розмірене життя

Без глибини думок, без сили поривання.

Немає творчості, поезія в багні,

І філософію тепер ми осміяли.

А геній - нащо він для рою комашні? -

Нам будуть фабрики кувати ідеали.

І сумно за наш час, і шкода тих віків,

Що ніби нам дали великії успіхи;

І хочеться скоріш, щоб промінь заяснів,

Щоб серцеві знайти хоч небагато втіхи.