Plach Jaroslavni = Плач Ярославни
M. Lysenko
Чутно голос Ярославни.
Як зозулька на зорі,
Заридала, загукала
У Путивлі на стіні:
«Я зозулькою далеко
По Дунаю полечу
І бобровий рукавець мій
У Каялі умочу.
І криваві, тяжкі рани князю,
Другу моєму, на могучім його тілі
Я промию і утру».
То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі:
«Вітер буйний,
Чого вієш проти княжих ти бійців,
І на легких своїх крилах
Мчиш їм стріли половців?
Чи то ж мало тобі віять
З облаками угорі
І на синьому по морю
Колихати кораблі!
Нащо ж, ти, мій господине,
Нащо радість цю мою
Ти розвіяв у пустині
По сухому ковилю!»
То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі:
«Любий Дніпре, Дніпре Словутицю!
Ти в простор собі пробив
Круті гори кам'янії
Через землю половців.
І до війська Коб'якова
Ради славноївойни,
Ти носив на собі бистро
Святославові човни!
Принеси ж, мій господине,
Мені друга мойого,
Щоб я сліз своїх не слала
Все на море до нього.»
То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі.
«Сонце ясне і прекрасне,
Всім тепло і світ даєш;
Нащо ж ти на княжі вої
Луч гарячий твій іллєш?
Нащо їм в безвіднім полі
Луки смагою спекло,
Нащо ж тугою тоскою
Ти їм тули затягло?»